Краснолиманське міське управління юстиції інформує

1.Звернення громадян

Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.

Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами

2. Насильство у суспільстві

Насильство широко розповсюджено в нашому буденному житті. Воно стало настільки звичним, що ми часто і не вважаємо насильство насильством. Ми звикли бачити в засобах масової інформації, на телебаченні і в кінотеатрах, на банерах в мережі Інтернет, різного роду насильство. Стали відноситися до нього спокійно і не помічати, навіть дехто став вважати, що це норма.

В.Даль трактує термін «насильство» - як «примус, неволя, потреба, силування, сором’язлива дія, образливе, незаконне і свавільне».

Насильство є таким же стародавнім, як і саме людство. Насильством наповнені всі сфери людського буття: політичне, економічне, духовне та сімейно-побутове. Воно має вираження у війнах, убивствах, знеціненні життя, пануванні таких явищ, як: антигуманність, агресія, жорстокість. Із розвитком цивілізації його прояви не лише не зменшилися, а й набули катастрофічних розмірів. Війни, заколоти, революції, страти, терори стали ледве не нормою життя людей. Племена і народи знищувалися в усі часи, як у стародавні, так і нинішні. Проблема безпеки людського життя, її ментальних, соціальних і духовних надбань завжди є насущною і важливою.

Сталий людський розвиток передбачає економічний, соціальний, культурний, духовний зріст, гуманізацію менталітету громадян і збагачення позитивного загальнолюдського досвіду. Терпимість суспільства до всякого роду насильства уповільнює людство від створення цивілізованого суспільства. Наша країна Україна, як і більшість країн світу, переживає появу негативних соціальних процесів, які супроводжуються значними кризовими змінами у суспільстві. До таких явищ відноситься і насильство.

Проблема насильства з метою його попередження сьогодні вивчається в різних аспектах і роглядається багатьма галузями знань. Юриспруденція акцентує увагу на порушенні правових норм. Соціологія виявляє причини і поширеність насильства, як соціальної девіації і визначає його як явище дискримінації особи і сім’ї, утиск або обмеження її/їх прав і свобод. З економічної точки зору насильство можна розглядати як незаконну дію, яка приносить значно більший прибуток , ніж узаконені види діяльності в тій або іншій сфері. У філософії насильство визначається як застосування сили або загроза її застосування, як зведення сили в закон людських відносин.

Типовими проявами насильства є:

-позбавлення життя, заподіяння тілесних ушкоджень, зазіхання на статеву недоторканість, захоплення заручників, здирство й інші способи вилучення майна, катування і застосування незаконних методів впливу стосовно затриманих і підслідних;

-перевищення влади, позбавлення різноманітних прав і свобод, жорстоке поводження з дітьми тощо.

Найважливішими аспектами вивчення насильства сьогодні є такі: насильство в сім’ї, насильство до жінок та людей похилого віку, насильство щодо дітей та підлітків.

Проблема насильства в сім’ї існує давно і в усіх країнах, відображає дисгармонію і перекоси, що існують в суспільстві.

Насильство в сім’ї – будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї відносно іншого її члена, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю.

Прийнято виділяти наступні форми насильства в сім’ї: фізичне, сексуальне, психологічне, ізоляція, обмеження свободи пересування, економічне.

Фізичне насильство в сім’ї – умисне нанесення одним членом сім’ї іншому побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров’я, завдання шкоди його честі і гідності.

Сексуальне насильство в сім’ї – протиправне посягання одного члена сім’ї на статеву недоторканість іншого, а також дії сексуального характеру відносно неповнолітнього члена сім’ї.

Психічне насильство в сім’ї – насильство, пов’язане з дією одного члена сім’ї на психіку іншого шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися шкода психічному здоров’ю.

Економічне насильство в сім’ї – умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого житла, їжі, одягу й іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачезаконом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я.

Домашнє (сімейне) насильство – акт зумисного залякування, фізичного нападу, побиття, замах сексуального характеру чи будь-яка інша неправомірна поведінка одного партнера по відношенню до іншого. Наслідки можуть передаватися від покоління до покоління. Жінки, чоловіки та діти в Україні потерпають від насильства з боку своїх партнерів, батьків, друзів або незнайомців значно більше, ніж можна уявити. Стереотипи, які існують в українському суспільстві перетворюють це явище на епідемію. Неадекватні дії одного з членів родини по відношенню до інших містять ознаки протиправних дій, які можуть кваліфікуватися як насильство в сім’ї. Серйозний, іноді непередбачений психологічний дисбаланс у подружніх і батьківських відносинах веде до негативних, особистісних і спільних, незворотних процесів. Це, в свою чергу, приводить до розладу та руйнування сім’ї. Насильства в сім’ї по відношенню до жінок спричиняють жертві медичні проблеми, такі як тілесні ушкодження, удари, переломи кісток і це часто призводить до тимчасової непрацездатності або інвалідності. До соціальних і психологічних проблем жінок які піддалися насильству в сім’ї відносяться: стреси, важкі депресії, самоізоляція від суспільства, суїцидальні спроби. Як же захиститися від протиправних дій одного з членів сім’ї по відношенню до іншого та як їх попередити?"

Про те, як захистити себе і своїх близьких в соціумі від агресії і насильства, як допомогти людям, які зазнали насильства, про жахливі події з життя окремої людини, які для вас стануть корисним досвідом, здобутим не у своєму житті,- про таке інформує список літератури «Насильство в українському суспільстві».

 

3. Корупція негативне явище світового масштабу

 

Загалом питання боротьби з корупцією традиційно посідає одне з перших місць у політиці будь-якої країни. Щоправда, ефективність антикорупційних заходів у різних країнах різна. Так, в Ізраїлі передбачено досить суттєві соціальні пільги для урядовців, поряд з чим функціонує система жорсткого покарання при виявленні корупції, що зумовлює її низький рівень (доведені до суду корупційні злочини становлять усього 5%). Моніторинг корупційних проявів здійснюється урядовими організаціями і спеціальними підрозділами поліції, відомством Державного контролера, яке незалежне від міністерств і державних відомств, а також громадськими організаціями. У разі виявлення фактів корупції відбувається негайне інформування органів розслідування.

Корупційні прояви у Великій Британії відстежує Комітет Нолана, зусилля якого зосереджені на моніторингу діяльності членів парламенту, які працюють консультантами фірм, що прагнуть впливати на державну політику; колишніх міністрів та інших посадових осіб, що працюють у тих галузях індустрії, регулюванням яких перед тим займалися в уряді. Зусилля німецького уряду у сфері запобігання корупції зосереджуються на законодавчих, організаційних, кадрових та інших заходах унеможливлення різного роду зловживань. Схожу практику запроваджено в Сінгапурі – передбачається щорічна звітність державних посадовців щодо їх майна, активів і боргів; прокурор має право перевіряти будь-які банківські, акціонерні і розрахункові рахунки осіб, які підозрюються в корупції.

Суттєвим фактором антикорупційної політики Італії стало втілення в політико-правове поле принципів розподілу влад. Судова система виступає найважливішою із трьох гілок влади в системі механізмів боротьби з корупцією. Дієвим антикорупційним механізмом слід визнати також те, що судді, прокурори і слідчі вважаються членами однієї професії і регулярно міняються ролями. Кожний прокурор має такі ж гарантії незалежності, як і судді.

В Японії особливого значення набули заборони щодо політиків, державних і муніципальних службовців. Вони, зокрема, торкаються численних заходів, які політично нейтралізують чиновника відносно приватного бізнесу як під час служби, так і після звільнення. Одним з найголовніших напрямів боротьби з корупцією є кадрова політика. Японським державним службовцям гарантована гідна оплата праці. Велику увагу японський законодавець також приділяє етичній поведінці політиків і службовців.

Найбільш жорстокою є боротьба з корупцією у Китаї – на посадовця, якого викрили на отриманні хабара, як правило, чекає публічна страта та конфіскація всього майна.

У Польщі ще у 2006 р. було створене Центральне антикорупційне управління. Кандидатів на службу в цьому управлінні відбирають за допомогою психологічних тестів, кваліфікаційних співбесід, а також перевірок на детекторі брехні. Незважаючи на те, що тестування на детекторі брехні формально є добровільним, тих, хто відмовиться від проходження, не зараховують до ЦАУ. Керівникові цього управління дозволяється також, у разі потреби, періодично відправляти для перевірки на детекторі брехні кожного діючого співробітника служби. Для боротьби із проявами корупції в лавах суддівського корпусу, інших учасників судового процесу, зали проведення засідань у польських судах із 2006 року почали обладнуватись відеокамерами та мікрофонами, які дають змогу фіксувати хід судових засідань та поведінку кожного з учасників.

Аналіз законодавства держав-учасниць СНД дає підстави дійти висновку, що підхід законодавця до визначення цього явища, його криміналізації і встановлення правових механізмів запобігання та боротьби з ним значно різниться. Разом із тим протидія корупції в цих державах лишається одним із головних завдань правоохоронних органів, які наділені для цього відповідними повноваженнями.

Успішна протидія корупції можлива за умови наявності належного антикорупційного законодавства, ефективного його застосування відповідними органами державної влади та скоординованості, поінформованості громадськості про здійснення заходів із запобігання та протидії корупції, взаємодії інститутів громадянського суспільства з органами державної влади у сфері формування та реалізації державної антикорупційної політики, підтримки антикорупційних заходів громадянським суспільством.

Провідними напрямами в подоланні корупції мають стати дотримання правових норм у сфері запобігання та протидії корупції; рівність усіх перед законом; невідворотність юридичної відповідальності за вчинення корупційного правопорушення; поєднання зусиль держави і громадськості. Заходи протидії корупції повинні мати довгостроковий і послідовний характер, передбачатися дієвими комплексними програмами. Зменшення ступеня корупційних діянь в Україні можливе лише за умови координації зусиль та засобів різних державних структур, суспільства, міжнародних організацій, а також шляхом формування у суспільстві негативного ставлення громадськості до цього явища як суспільношкідливого. Як сказав китайський мислитель Сюнь-Цзи, «головних злодіїв треба карати, не чекаючи на їх перевиховання; звичайних людей треба виховувати, не чекаючи, поки до них доведеться застосовувати міру покарання». Адже основна проблема боротьби з корупцією в нашій державі навіть не в її розмахах, а в тім, що суспільство сприймає корупцію як явище буденне, звичний засіб досягнення мети. 

 

 

4.Новий Кримінально – процесуальний кодекс України: шлях українського правосуддя до європейських правових норм

 

20 листопада набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Звичайно, поки ще зарано робити остаточні висновки: надто багато незрозумілого з приводу того, як його застосовуватимуть на практиці, які ухвалять підзаконні акти на додаток до нього і чи створять матеріально-технічні умови для слідчих суддів і присяжних. Однак поміркувати про те, які проблеми буде тією чи іншою мірою вирішено з його допомогою, гадаю, саме час.

Відповідно до Кодексу створено Єдиний реєстр досудових розслідувань, де реєструються заяви про злочини; кожен слідчий отримав персональний електронний ключ для входу в систему. Як тільки правоохоронці отримають заяву про злочин (або самі виявлять такий) і внесуть інформацію про це до Єдиного реєстру досудових розслідувань, тут же почнеться це розслідування без процедури "порушення". Стандартний термін - 2 місяці, за нетяжкий злочини його можуть продовжити до 6 місяців, з тяжких - до року.

Також скасовується спрямування судом справи на "дорозслідування". Вироки будуть лише двох видів – виправдувальний і обвинувальний.

Що є доказом, а що – ні, вирішуватиме суд (раніше це могли робити і слідчі).

Допуск до участі в суді отримають лише адвокати, які матимуть відповідні свідоцтва. Таким чином, припиниться практика, коли захисником обвинуваченого може виступати будь-хто, навіть його родичі.

Запроваджено поняття "угода з правосуддям". Одна з них – визнання провини в обмін на пом’якшення покарання, друга – угода з потерпілим.

Запроваджується домашній арешт. Він може супроводжуватися "електронними кайданами", які сигналізуватимуть про місце перебування підсудного. Крім того, як додаткова міра буде дозволено вилучення закордонного паспорту.

В судах приберуть клітки з металевих жердин і натомість встановлять бар'єри з оргскла. Також там з'явиться обладнання для проведення відеоконференцій.

Тим, кому загрожуватиме довічне ув'язнення, дозволять вимагати для себе суду присяжних. Проте мене дивує, чому до суду присяжних увійде лише три особи, як і за часів СРСР, коли існувала система народних засідателів, а також чому на присяжних можуть розраховувати лише особи, що підозрюються у скоєнні найтяжчих злочинів. На мою думку, у суспільстві, де немає сталої демократії, вони не зможуть виконувати ту ж саму роль, що у США чи інших країнах.

Новий Кодекс запроваджує нову посаду - "слідчого судді", якої досі не було в Україні. До функцій слідчого судді буде передано низку повноважень, які дотепер мали слідчі і прокурори. Зокрема, саме слідчий суддя ухвалюватиме рішення про запобіжний захід стосовно особи, а загалом слідчі дії, які стосуються захисту прав і свобод громадянина, будуть перенесені до суду.

Якщо мова не йде про особливо тяжкі злочини (вбивство, зґвалтування), то суд, навіть арештувавши людину, має в постанові вказати, під яку заставу обвинувачений може вийти на волю. Якщо за обвинуваченого протягом 5 діб буде внесена застава, він може звільнитися з-під варти.

Також протягом 5 років буде створено Державне бюро розслідувань – новий орган, якому перейде розслідування злочинів, скоєних високопосадовцями, співробітниками правоохоронних органів і суддями.

Крім того, слід звернути увагу на те, що у новому КПК, є два напрямки – декриміналізація низки статей Кримінального кодексу та криміналізація ряду статей Кодексу про адміністративні правопорушення.

 

 

5. Закон України “Про Всеукраїнський референдум”: серйозний крок на шляху захисту демократії?

 

6 листопада 2012 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про всеукраїнський референдум». Новий Закон призвів до втрати чинності попереднього Закону України «Про всеукраїнські та місцеві референдуми» 1991 р., який було прийнято до ухвалення Конституції України 1996 р. і який суттєво розходився з багатьма її положеннями.

За новим законом предметом всеукраїнського референдуму може бути як ухвалення повністю нової редакції Конституції України, так і внесення суттєвих змін до чинного Основного Закону. Референдумом можна також скасовувати, домагатися втрати чинності чи визнавати нечинним закон про внесення змін до Конституції України. У цей же спосіб можна ухвалювати і скасовувати звичайні закони України, вносити зміни до цих законів (крім законів про податки, бюджет та амністію). Закон дозволяє вирішувати на всеукраїнському референдумі будь-які питання, за винятком тих, стосовно яких референдум не допускається за Конституцією України.

Все це, безумовно, створює додаткові стимули для діяльності Конституційної Асамблеї України. Адже чим радикальнішими будуть тепер зміни до чинного Основного Закону, тим меншою ставатиме їх потенційна залежність від Верховної Ради України. Якщо Конституційна Асамблея спроможеться створити повністю новий Основний Закон, його ухвалення зможе відбутися без участі народних депутатів України, тобто виключно за народною ініціативою.

Крім того, референдумом можна буде скасовувати будь-які внесені парламентом раніше конституційні поправки (за винятком процесуально коректних змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції, які передбачають використання референдуму в автоматичному режимі).

А також, ухвалення Закону «Про всеукраїнський референдум» наповнює реальним змістом ст. 5 Конституції України про повновладдя Українського народу. Як зазначається в частині третій цієї статті, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». З огляду на точний юридичний зміст даної норми, референдумом (на додачу до вимог Розділу ХІІІ Конституції) мають змінюватися всі норми Основного Закону, які за своїм змістом визначають або змінюють конституційний лад в Україні.

Простіше кажучи, Закон «Про всеукраїнський референдум» потенційно дозволяє скасовувати внесені Верховною Радою України, але невідповідні до суттєвих інтересів Українського народу зміни до Основного Закону. Даний закон є ніби поміркованим українським відповідником до існуючого в євроатлантичному конституціоналізмі «права народу на демократичне повстання».

Критики нового Закону наполягають на тому, що даний нормативний акт фактично скасував право громадян України брати участь у місцевих референдумах. На це можна відповісти таким чином: по-перше, Розділ ІІІ чинної Конституції не передбачає такого інституту демократії як місцевий референдум (такий тип референдуму передбачається лише ст. 138 Конституції України щодо предметів відання Автономної республіки Крим), отже, про неконституційність Закону безпосередньо не йдеться; по-друге, щойно ухвалений Закон не забороняє Верховній Раді України прийняти ще один – окремий – закон про місцеві референдуми. Останнє є тим більш виправданим, що поточне законодавство України містить в собі низку норм про пряме волевиявлення на місцевому рівні.

Новий Закон «Про всеукраїнський референдум» наповнює реальним змістом поняття гарантій проти можливої узурпації народного суверенітету державою. Очевидно, що в якості «державного узурпатора» може виступати не лише законодавча, але й виконавча та судова гілки влади, не кажучи вже про Президента. Саме тому конституційний референдум може стати єдиним легітимним й водночас легальним засобом протидії заколотові держави проти невідчужуваних прав, свобод та інтересів громадян республіки.

Очевидно, що без підтримки влади вчинити референдум за народною ініціативою в Україні буде непросто. Але, як писав свого часу Д.Талмон, починаючи з 1789 р. реальною загрозою політичній свободі народу виступає не деспотизм королів, а необмежена парламентська більшість, тоталітарна демократія. Крім того, як говорив ще більш авторитетний в питаннях демократії Т.Джефферсон, народ – це єдиний політичний суб’єкт, який неможливо корумпувати. З цього приводу варто навести також констатацію В.Чамберлайна про те, що інтереси Українського народу практично в усі часи його існування зраджувалися його власними керманичами.

Так або інакше, справді нагальна проблема України сьогодні – це проблема не процедури ухвалення, а змісту і якості конституційних поправок. Адже професійна аналітична й синтетична робота над конституційними змінами здійснюється поки що прозоро й відкрито. Відповісти ж на запитання, чи готовий Український народ для безпосереднього захисту чи відновлення своїх інтересів, зможуть лише самі українські люди. Очевидно, що найкращим виходом із ситуації мало б стати обрання народом спеціального органу для ухвалення проекту нової (або зміненої) Конституції України – «Конституційних Зборів», «Конституанти» тощо.

 

6.«Права та соціальний захист дітей-інвалідів в Україні»

 

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства і діти-інваліди віком до 18 років. Причина, група інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством України з одночасним роз’ясненням інвалідам з дитинства їх права на державну соціальну допомогу. Проте група інвалідності дітям-інвалідам до 18 років не встановлюється. Вона встановлюється лише інвалідам з дитинства старше 18 років. Згідно із статтею 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв’язку до особливостей інвалідів. Грошова допомога виплачується у відповідності до статті 2 Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» державна соціальна допомога призначається на дітей-інвалідів віком до 18 років у розмірі 70 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» встановлюється, що на дітей-інвалідів державна соціальна допомога призначається на строк, зазначений у медичному висновку, який видається у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров’я України, але не більш як по місяць досягнення дитиною-інвалідом 18-річного віку. Надбавка на догляд за дитиною-інвалідом установлюється в розмірі: на дитину-інваліда віком до 6 років – 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років, на дитину-інваліда віком від 6 до 18 років – 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років. Але надбавка на догляд за дитиною-інвалідом віком до 18 років призначається одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які не працюють і фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом.

Одинокій матері (одинокому батьку) надбавка на догляд за дитиною-інвалідом призначається незалежно від факту роботи. Відповідно до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи. При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання.

Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах (стаття 21). За інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів I – IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів мають інваліди. Під час навчання зазначеним категоріям громадян стипендія та призначена пенсія (державна соціальна допомога інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам) виплачуються в повному розмірі (стаття 22). Інваліди та сім’ї, в яких є діти-інваліди, мають переважне право на поліпшення житлових умов в порядку, передбаченому чинним законодавством (стаття 29).

 

Місцеві органи державної влади зобов’язані забезпечувати інвалідам необхідні умови для вільного доступу і користування культурно-видовищними закладами і спортивними спорудами, для занять фізкультурою і спортом, а також забезпечувати надання спеціального спортивного інвентарю. Інваліди користуються переліченими послугами безплатно або на пільгових умовах згідно з рішеннями органів місцевого самоврядування за участю громадських організацій інвалідів (стаття 34). Стаття 38 визначає пільги з соціально-побутового і медичного обслуговування.

Діти-інваліди за наявності медичних показань мають право на безплатне забезпечення санаторно-курортними путівками. Пільгові умови транспортного обслуговування дітей-інвалідів передбачено ст. 381. Діти-інваліди та особи, які їх супроводжують (не більше одного супроводжуючого), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім метрополітену і таксі), а також всіма видами приміського транспорту. Діти-інваліди по зору і з ураженням опорно-рухового апарату та особи, які їх супроводжують (не більше одного супроводжуючого), мають право на безплатний проїзд також у метро.

Діти-інваліди та особи, які їх супроводжують (не більше однієї особи, яка супроводжує дитину-інваліда), мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, річкового та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня. Це видання здійснено в межах проекту «Захист прав незахищених людей – гарантія правової держави», що виконується ХОО КВУ, та програми «Розвиток громадянського суспільства в Україні», яка здійснюється Координатором проектів ОБСЄ в Україні та ТЦК за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії.

 

7. Деякі аспекти захисту прав і свобод неповнолітніх в Україні

 

На сучасному етапі демократичних перетворень у державі питання прав дитини постає таким, що потребує вирішення як на рівні міжнародних правових відносин, так і на рівні національного законодавства. В Україні на конституційному рівні закріплено права дитини. Конституція, зокрема, проголошує рівність прав дітей (статті 24, 52), охорону дитинства (ст. 51), заборону насильства над дитиною та її експлуатацію (ст. 52), право на життя ( ст. 27), захист та допомогу держави дитині, позбавленій сімейного оточення (ст. 52), право на освіту (ст. 53). У багатьох країнах світу створюється та розвивається інститут захисту прав дитини, удосконалюються механізми реалізації цих прав шляхом заснування нових відомств, органів тощо. Так, останнім часом у світі набуває актуальності створення інституту омбудсмена по правам дитини, функціонують спеціалізовані суди у справах неповнолітніх. Україна, на жаль, ще не має аналогічних інститутів та чіткого механізму захисту та реалізації прав дитини, що вказує на неабияку актуальність даної проблеми.

Незважаючи на існування системи актів національного законодавства з питань захисту молоді і дитинства, а також ряду міжнародно-правих актів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, залишається невирішеним ряд проблем, пов’язаних із гідним рівнем життя неповнолітніх, їх вихованням, навчанням, використанням інших соціальних благ та ін. Першим міжнародним документом, в якому ставилася проблема захисту прав малолітньої людини, була Женевська декларація 1923 р. Уперше в історії людства було сформульовано право дитини на допомогу, виховання, захист, тобто в тих сферах життя, де раніш йшлося тільки про філантропію. Декларація спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини. Однак цей документ мав лише декларативний характер, і тому реальний правовий захист був можливий через створення норм національного права на основі прийняття державами міжнародних договорів. 20 листопада 1959 р. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла Декларацію прав дитини, що регулює положення дитини в сучасному суспільстві, основними принципами якої є те, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б йому розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. 20 листопада 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла та відкрила для підписання Конвенцію про права дитини, яка 27 лютого 1991 року була ратифікована Україною. Основні положення Конвенції знайшли відображення у Законі України "Про охорону дитинства" від 7 березня 2001 р., який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини, "дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше".

О. Скакун дає визначення поняття "права дитини" – це можливості (свободи) неповнолітньої дитини, необхідні для її існування, виховання та розвитку. Численні права дитини співпадають з правами людини (право на життя, ім’я, отримання громадянства, вільне висловлювання думки та ін.).

Зокрема, Конвенція про права дитини формулює громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права дітей. Серед зазначених категорій прав у ній містяться такі основні права дітей:

 право на життя, виживання і вільний розвиток;

 право на ім’я і набуття громадянства;

 право знати своїх батьків і користуватися батьківською турботою;

 право не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню; право підтримувати контакти з обома батьками;

 право на об’єднання з сім’єю, яка перебуває в іншій державі;

 право залишати будь-яку країну і повертатися в свою країну;

 право на захист у випадку незаконного переміщення і повернення із-за кордону;

 право вільно висловлювати свої думки з усіх питань;

 свобода думки, совісті, релігії;

 свобода асоціацій і мирного зібрання;

 право на повну інформацію, яка сприяє благополуччю дитини;

 право на користування послугами системи охорони здоров’я;

 право користуватися благами соціального забезпечення;

 право на освіту;

 право на відпочинок і розваги;

 право на захист від економічної експлуатації;

 право на захист від незаконного зловживання наркотичними засобами і психотропними речовинами, від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень;

 право на гуманне ставлення, на захист від незаконного і свавільного позбавлення волі.

 

В Україні на конституційному рівні закріплено рівність дітей в правах незалежно від походження, а також від того, народженні вони у шлюбі чи поза шлюбом. Розглядаючи особисті (фізичні) права дітей, до них можна віднести право на життя, на першочерговість захисту і допомоги, здорове зростання, право на особисту свободу та недоторканість, неприпустимість таких кримінальних покарань, як довічне тюремне ув’язнення тощо. Найголовнішим невід’ємним правом кожної людини є право на життя. Воно є першоосновою, що дозволяє людині володіти всіма іншими правами та свободами. Наприклад, у Франції навмисне вбивство неповнолітнього до 15 років карається довічним позбавленням волі. У деяких розвинутих країнах, зокрема, у США, є тенденція поширити правовий захист життя та здоров’я навіть на ще ненароджену дитину. Так, у справі Сміта нью-йоркський суд визнав, що жінка, яка вживала наркотики під час вагітності і народила наркотично залежну дитину, скоїла злочин проти здоров’я дитини. Особливістю права на життя дитини є захист державою не лише самої дитини, а й її матері, адже саме мати у період вагітності є джерелом життя та здоров’я для ще ненародженої дитини. Так, ч. 5 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права містить положення, відповідно до якого смертний вирок не виконується щодо вагітних жінок. Ці норми є досить гуманними і справедливими у відношенні неповнолітніх, адже застосування щодо них довічного ув’язнення позбавить їх права на нормальне життя та розвиток. Конвенція про права дитини, зокрема, на одному рівні виділяє право дитини на виживання та здоровий розвиток. Так, ст. 6 Конвенції проголошує, що держава повинна забезпечувати в максимально можливій мірі виживання та здоровий розвиток дитини.

Стаття 6 Закону України "Про охорону дитинства" містить положення, що "кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я". Держава гарантує дитині право на охорону здоров’я шляхом проведення таких заходів, як зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності, забезпечення надання медичної допомоги всім дітям, боротьби з хворобами і недоїданням, надання матерям належних послуг з охорони здоров’я у до пологовий і післяпологовий періоди тощо. Отже, особливістю права дитини на життя є те, що зміст цього права складає, перш за все, право бути народженою і жити. Однією з особливих рис захисту життя дитини в системі правового статусу особи є заборона участі дітей у воєнних діях і збройних конфліктах. Війна є носієм великої смертності людей, особливо тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях. Тому є неприпустимим втягнення дітей в такі дії як з метою захисту їх життя, так і з метою захисту дитячої психіки від споглядання насильства та смерті. Так, ст. 30 Закону України "Про охорону дитинства" містить наступне положення: "Участь дітей у воєнних діях і збройних конфліктах, створення дитячих воєнізованих організацій та формувань, пропаганда серед дітей війни і насильства забороняється". Наступним особистим правом дитини є право на захист від усіх форм фізичного чи психічного насильства (рабства). Виходячи з норм ст.ст. 34 – 37, 39 Конвенції про права дитини, ст.ст. 10, 30, 32, 33 Закону України "Про охорону дитинства", зміст данного права складає право на свободу, особисту недоторканість та захист гідності і передбачає захист дитини від: образи, недбалого і жорстокого поводження, у тому числі з боку батьків; втягнення у злочинну діяльність, залучення до вживання алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин; примушування до жебрацтва, втягнення до азартних ігор тощо; участі у воєнних діях і збройних конфліктах; незаконного переміщення (викрадення дітей, торгівля та контрабанда ними); позбавлення свободи свавільним або незаконним чином; катування та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження чи покарання; сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень (дитяча проституція, порнографія); економічної експлуатації. Так, Конвенція про права дитини та прийнятий на її основі Закон України "Про охорону дитинства" є в Україні найефективнішим засобом боротьби з практикою, подібною до рабства, беручи до уваги кількість дітей, що є її жертвами.

Однак, даний закон лише в загальному вигляді освітлює цю проблему. В Україні відсутній нормативний акт, який би прямо вказував на наявність в нашій державі ефективних засобів боротьби із протиправною експлуатацією дітей, конкретизував би їх. Дана проблема поки що вирішується на рівні законодавчо закріплених заборон в різних сферах, наприклад, заборона роботи неповнолітнього у нічний час, встановлення мінімального віку, з якого можливе прийняття на роботу неповнолітніх, тобто, це стосується переважно сфери трудового права і лише в окремих випадках – кримінального.

Наступну групу особистих прав дитини складають право на свободу слова, світогляду і віросповідання. Дане право притаманне не лише дорослій людині, однак реалізація його дитиною пов’язується, перш за все, з її віком, свідомістю тощо. Ст. 10 Закону України "Про охорону дитинства" передбачає захист дитини від залучення її до екстремістських релігійних психокультових угруповань та течій.

У 1997 році в Україні була забезпечена можливість здобувати релігійну освіту в створених при релігійних організаціях школах, гуртках, групах. Як зауважує В.Глущенко, законодавство зорієнтоване на те, що кожна дитина, по-перше, має право на релігійну освіту за бажанням її батьків або осіб, що їх заміщують. При цьому, як зазначено у ст. 6 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", провідними є інтереси дитини". У свою чергу, ст. 12 Конвенції про права дитини передбачає право дитини, що здатна сформулювати власні погляди, вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини має приділятися належна увага згідно з її віком і зрілістю. Закон України "Про охорону дитинства" також закріплює право дитини на вільне висловлення думки та отримання інформації. Відповідно до ст. 9 Закону, кожна дитина має право на вільне висловлювання особистої думки, формування власних поглядів, розвиток власної суспільної активності, отримання інформації, що відповідає її віку. Дитині забезпечується доступ до інформації та матеріалів з різних національних і міжнародних джерел, особливо тих, що сприяють здоровому фізичному і психічному розвитку, соціальному і духовному та моральному благополуччю. Даний закон також передбачає право дітей звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації та їх посадових осіб із зауваженнями та пропозиціями стосовно їхньої діяльності, заявами та клопотаннями щодо реалізації своїх прав і законних інтересів та скаргами про їх порушення. Особливістю цього права є те, що, в силу їх віку, звернення дітей можуть бути проігноровані, залишені поза увагою з огляду на їх неважливість з точки зору дорослої людини. Однак дитина, будучи істотою емоційно сприйнятливою або ж, навпаки, замкнутою у собі, може не правильно або не повно, незрозуміло викласти своє ставлення до проблеми. Тому закріплення права дитини особисто звертатися до відповідних органів покладає на останніх обов’язок зреагувати на це відповідним чином. Щодо права на отримання неповнолітніми особами інформації, то це право, в окремих випадках, обмежене законом. І це логічно. Адже існують різноманітні види інформації, наприклад, інформація, що є державною або комерційною таємницею. Доступ до неї обмежений не лише неповнолітнім особам. Це може бути інформація, що стосується безпосередньо дитини. Наприклад, відомості про усиновлення даної неповнолітньої особи людьми, яких вона вважає своїми рідними батьками. Також це може бути інформація, яка в силу цензури небажана або заборонена для осіб, що не досягли відповідного віку. Особливим правом дитини є її право з моменту народждення на ім’я і набуття громадянства. Це право закріплене в ст. 7 Конвенції та ст. 7 Закону України "Про охорону дитинства". Саме ці права дитини та деякі інші (сімейні зв’язки) визначають її індивідуальність, яку держава має поважати, не допускаючи протизаконного втручання. Це право тісно пов’язане з конституційно закріпленим правом людини на свободу, правом на невтручання в особисте та сімейне життя. Право на свободу є природним правом кожної людини, яка народжується вільною і має право вільно обирати для себе засоби і характер спілкування з середовищем, що її оточує. В аспекті прав і свобод дитини свобода відображає свободу волі людини, її здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності. Це завжди реальна можливість вибору. Право на невтручання в особисте та сімейне життя передбачає недоторканість своєрідного середовища життя. Це стосується насамперед не протиправних, а природних особистих і ділових інтересів та відносин. Конституцією закріплене положення про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Особливістю даного права, наданого дітям, є право дитини на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них (ст. 11 Закону України "Про охорону дитинства"), яке, в свою чергу, передбачає, що діти не повинні розлучатись з сім’єю всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили (ст. 14). Тобто, держава, визнаючи сім’ю природним середовищем для всебічного розвитку дитини, її матеріального забезпечення, враховуючи прив’язаність дитини до батьків, захищає дитину від свавільного втручання в її особисте життя, в її природне середовище. Отже, із викладеного вище можна спостерігати, що зміст особистих (фізичних) прав дитини складають: право на життя; право на охорону здоров’я; право на захист від усіх форм насильства; право на повагу честі і гідності; право на свободу слова, світогляду та віросповідання; право на ім’я і набуття громадянства; право на свободу, на невтручання в особисте, сімейне життя. Іншою категорією прав в системі прав та свобод дитини є економічні права. Ці права стосуються переважно сфери економічних (майнових) суспільних відносин. Серед них можна назвати, перш за все, права, які притаманні усім особам, це право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право користуватися об’єктами суспільної власності, право на працю; особливістю даної категорії прав є право дитини на захист від економічної експлуатації. Щодо вказаної категорії прав дитини, то особливо їх порушення спостерігаються в сфері праці. Державна статистика не має даних про використання дитячої праці у недержавних секторах економіки, домашніх і сільських господарствах. Проте достатньо вийти на вулицю, відвідати стаціонарні або стихійні ринки і перед очима відразу постане картина праці дітей. Той факт, що за останнє десятиріччя кількість працюючих підлітків зросла в нашій країні у десятки разів, не викликає сумніву. Причинами зазначеного явища, як пише В.Свистельникова, є: 1) зубожіння значної частини населення (прибутки середньої української родини зменшились порівняно з 1990 р. у три з половиною — п'ять разів); 2) криза, яка охопила бюджетну сферу, у тому числі освіту, зокрема скорочення фінансування шкіл, чисельності викладачів, укрупнення класів, запровадження часткової плати за навчання дітей, згортання системи шкільного харчування, що призводить до руйнування навчального процесу; 3) переорієнтація підлітків на нові цінності, формування прошарку "нових" українців, втрата твердої опори під ногами у науковців, медиків, інженерів, поява нових "пріоритетних" професій, пов'язаних з торговельною і банківською діяльністю (це формує у підлітків віру в те, що навчання не є їх головним обов'язком); 4) значне використання праці підлітків у тіньовій економіці. Існування даної проблеми пов’язується, перш за все, з неможливістю переважної більшості сімей реалізувати надане державою право на достатній життєвий рівень, яке регламентоване ст. 48 Конституції України, ст. 8 Закону України "Про охорону дитинства", ст. 27 Конвенції ООН про права дитини. Ще одним блоком прав дитини є її культурні права. Категорія конституційно закріплених культурних прав людини передбачає право (в тому числі і дитини) на освіту (ст. 53), право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а також деякі інші права і свободи, що стосуються свободи поглядів і переконань, світогляду, користування інформацією тощо. Ми зупинимося на розгляді деяких особливостей даної категорії прав, які притаманні дитині. Стаття 31 Конвенції ООН про права дитини визначає, що "держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню їй відповідних і рівних можливостей для культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку". Виходячи також із змісту ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 20 Закону України "Про охорону дитинства", дане право складається з таких елементів: право на безкоштовний доступ до національних духовних та історичних цінностей, досягнень світової культури; користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування; право на об’єднання в молодіжні та дитячі організації з метою розвитку індивідуальної та колективної творчості; право на свободу творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на повагу і моральне благополуччя дитини у даній сфері (що гарантується шляхом заборони пропагування у засобах масової інформації культу насильства і жорстокості, розповсюдження порнографії тощо). До даного переліку можна віднести також право на освіту, яке регламентоване ст. 53 Конституції України, Законом України "Про освіту" та деякими іншими нормативними актами.

Таким чином, ми розглянули основні групи прав дитини, які в окремих випадках характеризуються певними особливостями по відношенню до загальних прав людини та громадянина, що закріплені Конституцією. Не дивлячись на досить інтенсивну законодавчу роботу в галузі захисту прав дитини, економічний стан, в якому нині перебуває наша держава, суттєво гальмує процес втілення в життя приписів згаданих нормативних актів. Це призводить до такого катастрофічного явища, як демографічна криза та соціальне сирітство. Соціальні та економічні труднощі, які супроводжують наше суспільство протягом останнього десятиліття, призвели до появи на вулицях українських міст численної армії безпритульних, нікому не потрібних дітей. Вагомим деструктивним фактором у сучасних умовах виступає криза сім'ї. Наявність таких сумних чинників свідчить про існуючу у нашій державі загрозу нормальному розвиткові дитини (як фізичному, так і психічному). Саме тому, держава, визначаючи основні шляхи захисту дитинства в Україні, паралельно має дбати про нормальний рівень життя людини взагалі. І коли цього буде досягнуто, саме собою почне корінним чином змінюватися становище дитини у сім’ї, та державі в цілому.

Отже, права дитини є складовою частиною загального комплексу прав людини, який становить правовий статус будь-якої фізичної особи. Права дитини – це комплекс прав і свобод, який характеризує правовий статус дитини з урахуванням особливостей розвитку людини до досягнення нею віку повноліття.

8. Прийняття на роботу на час відсутності основного працівника

Згідно з частиною другою статті 23 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України) строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Випадками, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк, є такі, котрі обумовлені характером майбутньої роботи, умовами її виконання, а також інтересами працівника. Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року №9 при укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівника з відпустки по вагітності та пологам і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи у зв'язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду) або виконанням певного обсягу робіт.
На період щорічної відпустки працівника законодавством не передбачено приймати іншого працівника за строковим трудовим договором.
Відповідно до статті 179 КЗпП України та статті 17 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР (зі змінами та доповненнями, далі - ЗУ «Про відпустки») жінкам на підставі медичного висновку (листка непрацездатності у зв'язку з вагітністю та пологами) надасться оплачувана відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів - 70) календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів.
Тривалість відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами обчислюється сумарно і становить 126 календарних днів (140 календарних днів - у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів). Відпустка надається жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.
У відповідності до вимог чинного законодавства роботодавець має право прийняти іншого працівника для заміщення тимчасово не зайнятої посади за строковим трудовим договором на період перебування працівниці у відпустці по вагітності та пологам, а в подальшому - на період відпустки по догляду за дитиною.
Слід зазначити, що у правовому становищі працівників, з якими укладено строкові трудові договори, є певні особливості. Працівник, з яким укладено строковий трудовий договір, по закінченні обумовленого строку підлягає звільненню за пунктом 2 статті 36 КЗпП України. Звільнення провадиться без заяви працівника, за наказом роботодавця. Згідно статті 24 ЗУ «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.
Запис про строковий характер трудового договору у трудовій книжці не робиться. Але в заяві працівника та в наказі роботодавця про прийняття на роботу зазначення строку трудового договору є цілком необхідним. Відсутність зазначення про строковий характер трудового договору може тягти за собою визнання трудового договору таким, який укладено на невизначений строк.

9. Правила поведінки на воді

Найбільш приємний і корисний відпочинок влітку - відпочинок на воді. Однак, перебуваючи на водних об'єктах, завжди треба пам'ятати про безпеку.
Першою умовою безпечного відпочинку на воді є вміння плавати. Навчитись плавати потрібно кожному. Людина, яка добре плаває, почуває себе на воді спокійно, упевнено, у випадку необхідності може надати допомогу товаришу, який потрапив в біду.
Навіть той, хто добре плаває, повинен постійно бути обережним, дисциплінованим і суворо дотримуватись правил поведінки на воді.
Знання та виконання правил поведінки на воді є запорукою безпеки життя, а також отримання задоволення від відпочинку. Необхідно звернути особливу увагу на пояснення юнацтву правил поведінки на воді.
Варто пам'ятати, що основними умовами безпеки є:
- правильний вибір та обладнання місць купання;
- навчання дорослих і дітей плаванню;
- суворе дотримання правил поведінки під час купання і катання на плавзасобах;
- постійний контроль за дітьми у воді з боку дорослих.
Загальні правила поведінки на воді:
1. Відпочинок на воді (купання, катання на човнах) повинен бути тільки у спеціально відведених місцевими органами виконавчої влади та обладнаних для цього місцях.
2. Безпечніше відпочивати на воді у світлу частину доби.
3. Купатися дозволяється в спокійну безвітряну погоду при швидкості вітру до 10м/сек, температурі води - не нижче +18° С, повітря - не нижче +24° С.
4. Перед купанням рекомендується пройти огляд лікаря.
5. Після прийняття їжі купатися можна не раніше, ніж через 1,5-2 години.
6. Заходити у воду необхідно повільно, дозволяючи тілу адаптуватися до зміни температури повітря та води.
7. У воді варто знаходитись не більше 15 хвилин.
8. Після купання не рекомендується приймати сонячні ванни, краще відпочити в тіні.
9. Не рекомендується купатися поодинці біля крутих, стрімчастих і зарослих густою рослинністю берегів.
10. Перед тим, як стрибати у воду, переконайтесь в безпеці дна і достатній глибині водоймища.
11. Пірнати можна лише там, де є для цього достатня глибина, прозора вода, рівне дно.
12. Кататися на човні (малому плавзасобі) дозволяється тільки після отримання дозволу та реєстрації у чергового по човновій станції.
Під час купання не робіть зайвих рухів, не тримайте свої м'язи у постійному напруженні, не порушуйте ритму дихання, не перевтомлюйте себе, не беріть участі у великих запливах без дозволу лікаря і необхідних тренувань.
Правилами поведінки на воді забороняється:
1. Купатися в місцях, які не визначені місцевими органами виконавчої влади та не обладнані для купання людей.
2. Залазити на попереджувальні знаки, буї, бакени.
3. Стрибати у воду з човнів, катерів, споруджень, не призначених для цього.
4. Пірнати з містків, дамб, причалів, дерев, високих берегів.
5. Використовувати для плавання такі небезпечні засоби, як дошки, колоди, камери від автомобільних шин, надувні матраци та інше знаряддя, не передбачене для плавання.
6. Плавати на плавзасобах біля пляжів та інших місць, які відведені для купання.
7. Вживати спиртні напої під час купання.
8. Забруднювати воду і берег (кидати пляшки, банки, побутове сміття і т.д.), прати білизну і одяг у місцях, відведених для купання.
9. Підпливати близько до плавзасобів, які йдуть неподалік від місць купання.
10. Допускати у воді грубі ігри, які пов'язані з обмеженням руху рук і ніг.
11. Подавати помилкові сигнали небезпеки.
12. Заходити глибше, ніж до поясу, дітям, які не вміють плавати.
13. Купання дітей без супроводу дорослих.
Правила поведінки для дітей:
1. Купання дозволяється в спеціально обладнаних місцях, визначених місцевими органами виконавчої влади, під наглядом дорослих (педагогів, керівників або батьків).
2. До купання допускаються групи дітей до 10 чоловік під наглядом одного відповідального, що вміє добре плавати і знає прийоми рятування на воді.
3. Біля місця купання має бути обладнаний медичний пункт, а в разі його відсутності купання має здійснюватись під наглядом медпрацівника.
4. Місця купання обладнуються рятувальними постами з рятувальними засобами. Крім того, в місцях купання дітей ретельно перевіряється дно аварійно-рятувальними службами, про що складається акт перевірки, вимірюється температура води і повітря.
5. Діти допускаються до купання після огляду лікарем.
6. Роздягання та одягання дітей проводиться під наглядом організатора купання (одяг кожної дитини викладається у рядки окремими купами).
7. До і після купання проводиться перевірка наявності дітей, шляхом шикування їх в ряд у відповідності до своїх куп одягу.
8. Відповідальний за купання повинен: нагадати дітям правила поведінки на воді до початку купання, увійти у воду першим (до дозволеної межі), а вийти останнім.
9. При особистому купанні дітей дорослі зобов'язані постійно спостерігати за дітьми, що купаються.
Отже, якщо ти будеш уважними та обережними і дотримуватимешся вищевказаних правил, відпочинок на воді принесе тобі лише радість та задоволення

10. Державна символіка України та її історичне походження

Україна як суверенна держава має власні державні символи. Державні символи - це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, що в короткій формі виражають одну чи кілька ідей політичного, національного, історичного характеру і символізують суверенітет держави.
Згідно зі ст. 20 Конституції України «державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України».
Державний прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Державний прапор шляхом добору певних кольорів символізує певні ідеї національно-політичного та історичного характеру. Відповідно до Закону України від 28 січня 1992 р. «Про Державний Прапор» Верховна Рада визначила співвідношення ширини прапора до його довжини як 2:3. Закон передбачає підняття прапора на будинках органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних представництв України за кордоном, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань. Державний прапор синьо-жовтого кольору є на морських судах та літаках міжнародних рейсів України.
Синьо-жовті кольори вперше згадуються близько 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства. На них ще на синьому полі був зображений золотий лев. Жовто-блакитний прапор мали й запорізькі козаки, які використовували його в мирний час, на відміну від бойового стяга малинового кольору. Сині і жовті кольори містилися і в гербах українських земель, міст і старшинських родів. З XVIII ст. ці кольори присутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського, Ізюмського козацьких полків. Вони ж використовувалися при зображенні багатьох гербів українських гетьманів та козацької старшини (гетьманів Дорошенка, Брюховецького, Розумовського, кошового отамана Калнишевського, полковників Нечаїв, Богунів). Традиція поєднання жовтого і блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України: Києва, Лубен, Миргорода, Прилук, Чернігова, Ніжина тощо. Але найбільшого поширення ці кольори набувають на західноукраїнських землях. Прапори, на яких домінувало поєднання жовто-блакитних фарб, було піднято над міськими ратушами в містах Самборі, Станіславові, Коломиї, Стрию, Сяноку. Блакитні жупани й жовті свити носили учасники гайдамацького руху у XVIII ст. 1848 р. у Львові на ратуші вперше було піднято жовто-блакитний прапор у вигляді двох горизонтальних смуг, тобто приблизно як тепер. Ця ідея, започаткована Головною Руською Радою, була підхоплена спортивно-просвітницькими організаціями, які почали діяти на Галичині наприкінці XIX ст. (у першу чергу «Соколами»). Після з'їзду «Соколів» та «Січей» у 1911 р. починається широке використання жовто-блакитного прапора на різних масових заходах, зокрема під час відзначення 50-річчя від дня смерті Т. Г. Шевченка (1911 p.), 100-річчя від дня його народження (1914 р.) тощо. З 1914 р. Січові стрільці під такими ж прапорами воювали на полях Першої світової війни. Жовто-блакитні прапори масово з'являються на маніфестаціях українців після перемоги Лютневої революції 1917 p., під ними формувалися й перші українські національні військові з'єднання. У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила державний герб і державний прапор УНР. За гетьмана П. Скоропадського жовто-блакитний прапор був замінений на блакитно-жовтий. Блакитно-жовті прапори затвердили уряди Західноукраїнської Народної Республіки 13 листопада 1918 р. у Львові і Підкарпатської Русі як складової частини Чехо-Словаччини. Перший сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. в м. Хусті ухвалив блакитно-жовтий державний прапор.
Згідно з Конституцією України Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням Малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого Державного Герба України є знак княжої Держави Володимира Великого.
Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в болгарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни - дружинники князя Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубцем. Тризуб зображувався на монетах великого князя Володимира Святославовича, а згодом Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише у ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто стає власне гербом.
Зараз існує понад 40 версій, які пояснюють походження та інтерпретують суть тризуба. Усі дотеперішні пояснення тризуба можна зібрати в 6 головних груп, що об'єднують однорідні гіпотези: 1) символ державної влади (верхня частина скіпетра або корони); 2) церковна християнська емблема (Трійця, голуб святого Духа); 3) військова емблема (франціска (спис з подвійною сокирою), якір, лук зі стрілою, шолом, сокира, спис з тризубчастими вістрями); 4) геральдично-нумізматична фігура (норманський крук чи сокіл, генуезько-литовський портал); 5) монограма (сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені, слова або вислову; схематичне зображення слова "воля", символ влади над трьома (небесним, земним, підземним) світами, літери «Ш», яка означала цифру "3", символ поєднання минулого, сучасного та майбутнього); 6) геометричний орнамент (стилізована квітка (трисвічник), колос).
Після розпаду Київської Русі тризуб утратив значення державного символу, зберігаючись на гербах провінційних міст, українських магнатів, дворян та козацької старшини. Інший елемент Великого Державного Герба - козак з мушкетом і шаблею як герб Війська Запорізького відомий з XVI ст., а з XVIII ст. такий герб стає символічним зображенням Гетьманщини. У 1918 р. після проголошення незалежності УНР золотий тризуб на синьому тлі був затверджений Державним Гербом України. Він залишався також гербом і за гетьмана П. Скоропадського й УНР часів Директорії.
Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами, затвердженими законом (над мелодією працювали й інші українські композитори, зокрема Кирило Стеценко). Музика до гімну народилася в 1864 p., коли Львівський український центр показав спектакль письменника К. Гейнча «Запорожці». Тут уперше було виконано пісню «Ще не вмерло Запорожжя», яку із захватом зустріла публіка. Це була музика М. Вербицького - мелодія майбутнього Гімну України. Ця мелодія «Ще не вмерла Україна» затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 р.
6 березня 2003 р. Верховна Рада України затвердила текст Державного Гімну України у другій редакції історичного тексту П. Чубинського, перші рядки якого такі:
Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!
Душу, тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

11. Екологічні обов'язки громадян України

Екологічним правам громадян кореспондуються й екологічні обов'язки. Екологічні обов'язки людини і громадянина передбачені у низці нормативно-правових актів.
Конституція України у ст. 66 встановила обов'язок кожного не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Ст. 12 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" присвячена обов'язкам громадян України. Відповідно до неї, громадяни України зобов'язані:
а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
б) здійснювати діяльність з дотриманням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;
в) не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;
г) вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;
ґ) компенсувати шкоду, завдану забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.
Громадяни зобов'язані виконувати й інші обов'язки у галузі охорони навколишнього природного середовища згідно з законодавством України. Низку обов'язків щодо раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів конкретизовано у ресурсному законодавстві. Наприклад, згідно зі ст. 10 Закону України "Про тваринний світ", громадяни зобов'язані охороняти тваринний світ і середовище перебування диких тварин, сприяти відтворенню відновлюваних об'єктів тваринного світу, використовувати об'єкти тваринного світу відповідно до закону, відшкодовувати шкоду, завдану ними тваринному світу внаслідок порушення вимог законодавства про охорону, використання і відтворення тваринного світу.

12. Що таке довіреність? Яким вимогам вона повинна відповідати?

Представництво, яке ґрунтується на договорі доручення, може здійснюватися за довіреністю. Проте довіреність не тотожна договору доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою видачі доручення. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути видана довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків.
Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим кого він представляє, і сторони своїми підписами підписують, які саме дії і яким саме чином повинен виконувати представник, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише особа, яка видає її. Довіреність адресується насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, є домовленість, згідно з якою виконання всіх правочинів, що буде вчиняти представник, у межах довіреності, бере на себе той, кого він представляє.
Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи. Обсяг і зміст повноважень за довіреністю може бути різним. Тому є такі довіреності: разові (наприклад, довіреність на вчинення одного правочину, чи отримання посилки на пошті); спеціальні довіреності, які видаються на здійснення багатьох однорідних юридичних дій (наприклад, довіреність експедитору на одержання від залізниці вантажів, що надходять на адресу підприємства); генеральні довіреності, які видаються на здійснення багатьох і різноманітних правочинів у необмеженій кількості (наприклад, довіреність на управління майном і його збереження).
Отже, довіреністю визнається письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють, безпосередньо третій особі.
Тобто це документ, що підтверджує право представника на вчинення певних дій за рахунок і від імені особи, яку представляє, з третіми особами.
Закон вимагає, щоб довіреність було складено у письмовій формі, тому поза письмовою формою немає довіреності. Форма довіреності має відповідати формі, в якій вчиняється сам правочин. Строк дії довіреності зазначається у самій довіреності. Якщо строк дії не зазначено, довіреність зберігає чинність до її припинення. Довіреність, у якій не зазначено дату її вчинення, є нікчемною.
Особа, що видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність, а представник має право відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю.

Представництво за довіреністю припиняється у разі: 
- завершення строку довіреності;
- скасування довіреності особою, що її видала;
- відмови представника від вчинення дій, що були визначені довірителем;
- ліквідації юридичної особи, від імені якої видано довіреність;
- ліквідації юридичної особи, якій видано довіреність;
- смерті особи, яка видала довіреність, визнання особи, недієздатною,обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою (у разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення необхідних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків);
- смерті особи, якій видано довіреність, визнання цієї особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.
З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність і передоручення. З припиненням представництва за довіреністю представник або його правонаступники повинні негайно повернути довіреність.
Треба підкреслити, що особа яка видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Угода про відмову від цього права є нікчемною. Про рішення скасувати довіреність особа повинна негайно сповістити представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано цю довіреність. Законом можуть бути передбачені випадки, коли дозволяється видавати безвідкличні довіреності на певний строк.
Права та обов'язки, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або повинен був довідатися про припинення дії довіреності, зберігають чинність для особи, що видала довіреність, і її правонаступників щодо третіх осіб. Представник також має право відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю, про що він зобов'язаний негайно повідомити особу, яка видала цю довіреність. Але представник не може відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю, якщо дії були невідкладними, і такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам.
До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:
1) довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками цих закладів, їх заступниками з медичної частини, старшими або черговими лікарями;
2) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації 
військової частини, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи посадових осіб органів місцевого 
самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, також довіреності 
працівників, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, 
посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, 
установ або військово-навчальних закладів; 
3) довіреності осіб, які тримаються в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, посвідчені начальниками таких установ чи слідчих ізоляторів;
4) довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріусів, посвідчені уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреності на управління і розпорядження корпо-ративними правами та довіреностей на користування та розпорядження транспортними засобами.
Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, вкладів осіб у банках і на одержання кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової, а також на вчинення інших правочинів у простій письмовій формі може бути посвідчена також організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання та адміністрацією стаціонарного закладу, в якому він перебуває на лікуванні.